/b/ - Базгранина

*****ОГЛЯД НА 21-РІЧНУ ДАР’Ю З ДАЙВИНЧИКА********



Побачивши анкету 21-річної Дар’ї на Дайвинчику, я ні секунди не вагався, аби поставити лайк, хоча і не розраховував на метч від особи з настільки світлим, янгольско цнотливим поглядом. А тому, ще декілька секунд переглянувши її фото, вийшов з додатку та продовжив читати працю Отто Вейнінгера «Стать та характер. Принципове дослідження». Однак не пройшло й години, як Дарина відповіла взаємністю! Близько 4-ох годин безперервного спілкування, хоча й суто в текстовому форматі, ще більше закріпили мене в симпатії до неї, а тому трішки згодом ми вже домовилися про зустріч. Місце для побачення обирала Дарина. Обумовлено було зустрітися біля мінори на Бабиному Яру, оскільки для Дарини це місце мало особливе значення – незважаючи на те, що вона часто вступала в конфлікт на грунті своїх феміністичних поглядів із членами своєї родини, ортодоксальними юдеями, страждання її народу їй були не чужі.

Зустріч. Після стандартного обміну люб'язностями між нами почалася розмова. Треба сказати, що спілкування це виявилося напрочуд легким і невимушеним, ніби ми були знайомі все життя. Я був вражений тією величезною кількістю спільних інтересів, що у нас відкрилася. На мій смак, це прекрасне створення всередині було ще красивішим, ніж зовні. Власне, одна із речей, що нам глибоко припадала до душі, а саме любов до різного роду закинутих будівель, й обумовила наше рішення відвідати недобудову лікарні на території меморіального комплексу.

Але ще більшим сюрпризом було її ставлення до моєї скромної особи. Я не міг знайти будь-якої адекватної причини для того трепету з яким вона вимовляла моє ім'я та того ніжного закоханого погляду, яким вона дивилася на мене.

Поступово, вона явно починала хилити до того, що було б непогано піти до неї додому. Я відчував її гаряче дихання, яке викликало в мене таке бажання. Я бачив вогонь у її очах…

"Всюди має бути порядок" - раптово промайнули в голові слова мого друга Вєталя Онищука.

Тому, я схопив її за обличчя обома руками, так сильно, що після цього мали залишитися синці. Обидва мої великі пальці повільно, але невблаганно вп'ялися в її очі, видавлюючи їх. Коли мої пальці увійшли всередину трохи глибше за перші суглоби, я почув запізнілий дівочий крик, від якого мені стало дуже тепло на душі.
Після цього, я взяв її за волосся і разів десять з усієї сили вдарив головою об стіну, пускаючи криваві бризки на всі боки. На стіні залишилася пляма.
"Мені це набагато болючіше, ніж тобі" - ледь чутно прошепотів я.


Дівчина лежала на брудній цементній підлозі, видаючи жахливі звірячі крики, що нагадували людський плач лише віддалено. В силу цих обставин, мені нічого не залишалося, крім як дістати запальничку і почати підсмажувати її розбите в м'ясо обличчя. Вона, зрозуміло, ще намагалася чинити опір, але це виходило вкрай погано через серйозність вже отриманих травм. Через хвилину я зрозумів всю дурість цієї задумки і замість цього почав спалювати її дреди, відчуваючи неприємний запах.

У процесі цього, Дар'я спробувала вповзти і лягати ногами, щоб уникнути рецидиву подібного нахабства, я роздробив її коліна в ошметки, використовуючи товсту арматуру, що валялася поруч. Адже ще Франц Кафка писав - "… любов - те, що ти для мене ніж, яким я копаюсь у собі."


Я вже хотів йти… Але в моїй голові пролунав якийсь гул і все прояснилося. Я підняв з підлоги досить важку цеглу і довго бив по залишках її обличчя, поки голова повністю не деформувалася, перетворившись на розмазану по підлозі масу із суміші ошметків черепа, мозку і крові. Подумавши, я взяв один з найбільших шматків черепа і поклав у кишеню. Труп я стяг у один із темних кутів підвалу і присипав уламками так, щоб ніхто не зміг знайти в найближчі пару років.

Це був вчинок справжнього чоловіка.

Я прийшов додому втомлений, як собака, але задоволений тим, як добре я провів час. На кухні варився суп і я поклав у киплячу воду підібраний шматок черепа, на якому було ще трохи мозку, м'яса та крові. Моя добра прекрасна мама відразу підійшла до мене, сказавши, що скоро буде готовий обід і тато скоро повернеться з центру. Мати розповіла мені, що поки мене не було, на домашній телефон дзвонив мій найкращий друг Вєталь Онищук і він просив передати, щоб я не забув завтра прийти до нього, пограти на комп'ютері у "GENERALS: ZERO HOUR" по локалцы, оскільки ми робили це щонеділі протягом досить тривалого часу. Поки я гуляв недобудом, у мене був вимкнений мобільний телефон і Вєталь не міг до мене додзвонитися, але, звичайно ж, я не забув про цю чудову традицію і завтра стоятиму біля дверей його квартири рано-вранці. Можливо навіть, я прокинуся о четвертій ранку і дійду туди ще до того, як почне ходити громадський транспорт…

Я пройшов у свою кімнату, попередивши, що не вийду звідти кілька років і попросивши мене не турбувати ні з якого приводу, яким би він важливим не був. Коли я ліг на ліжко, з моїх очей самі полилися сльози безкінечного полегшення та довгоочікуваного щастя.