>>370> або готові сприймати нові ідеїНу так для цього треба виробити звичку. І те обмежене сферою інтересів. У всьому, в чому доросла людина безпосередньо не розвивається, вона поступово деградує до старості.
> це політика дещо тонкіша хитрішаА що ця хитрість дасть?
> Хороші задатки, щоб стати ГосподинеюТак, тільки в мене якась фатальна проблема зі збиранням людей довкола себе, яка супроводжує мене все інтернетівське життя і не тільки інтернетівське. Я взагалі не вмію створювати комʼюніті. Тільки паразитую на існуючих, скачу по них без перестанку, і ніяких симпів за собою не тягаю. Нє, ну буквально один приповз за мною слідом, і той мене не витримав. Я страшна людина.
> Життя одне, гаяти його на совкові забобони не вартМені ці FOMO-наративи чужі. Який сенс узагалі жити, коли я все одно здохну? Нащо тягнути? Раніше я вірила, що треба щось після себе полишити на цій планеті, останніми роками і цю віру втратила. Що? Нащо? Для кого? Я була занадто уражена совковим матеріалізмом і вдаваною обʼєктивною істиною там, де її нема. Бо марксизм-ленінізм весь просякнутий оцією «усвідомленою необхідністю». І в нормісів її справді можливо розчухати так, що вони на це поведуться. Зі мною це не працювало, і з мне марно це вимагали, навʼязали психологічним насиллям, що спричинило купу неврозів і зламало психіку.
> Майже не бачив відносно гарних чоловіків серед людей з ҐДТак для чоловіків критерії краси як такі не особливо застосовні. Попросту не слід цим перейматися. Переймаєшся — підор.
> люди ненавидять своє тіло і не вельми жалують йогоСе було, так. Я хотіла сісти на гормони ще в 17 років, не мала на це ні сміливості, ні грошей, зрештою в мене виросла надбрівка й я втратила віру, що з мене щось путнє вже вийде, і запустила себе геть. І щоб витягти мене з цього — знадобилося зовнішнє втручання, навіть коли мамця здохла й я раптово отримала врешті невдовзі після цього пристойний дохід — я не квапилася щось радикально змінювати в житті.
Це при тому, що в мене не було якогось трауру, навпаки: безпосередньо після мамциної смерті я відчула вітер свободи, я соромилася цього, бо вихована в культурі, де матір — абсолютний авторитет, і її
слід любити, з мене в школі ще однокласниці дивувалися, чом це я маму не люблю. Ще й боялася, що якщо я буду видавати цю ейфорію, то мене звинуватять у тому, що я умисне її вбила, я ж за нею доглядала, і доглядала совісно і старанно, я взагалі не очікувала, що вона справді може так швидко померти. За кілька днів до смерті наполягла перевʼязати пролежень на лікті, хоча особливої потреби в цьому не було, з бинтами щось відірвалося, почалася сильна кровотеча, залило килим (там досі кривава пляма), ледве спинили. Я досі себе іноді за це картаю, хоч це ніц уже не змінювало, там симптоми ракової інтоксикації наочні були: відмова від їжі, марення, срачка…
А потім цей вітер свободи якось вщух, я збагнула, що мені нічого від життя не треба, і поступово занурилася у депресію, і досі з цього ніякого просвіту не бачу, психотерапія не допомагає.
> Купа матеріалів на ютапчикуТа знаю, проблема в тому, що мені банально страшно її купувати, я геть не вмію її вибирати (і з цим мені ютуби не особливо допоможуть, треба обирати з того, що є в наявності), і дорого, і перспектива по півгодини чи більше штукатурити мордяку, щоб просто вилізти по хліб, анітрохи не радує. А якщо я вилізатиму то наштукатурена, то трунелою, то це ще гірше буде.
І через це я уже багато років намагаюся знайти собі подружку, яка б мене всього навчила, але страшно. Я навіть намагалася затягнути знайомих трапів, коли вони були у скруті, у свій зажопинськ, це капець якийсь, звісно. Сама йобнута на голову, щоб там сидіти, ще й інших підбурювала. Аби тільки не було самотньо й страшно.
І водночас від цього всього відчуття, і мене нерідко в цьому звинувачували у трапʼятниках, коли я вчергове починала скиглити, що я просто прагну перекладати відповідальність. Це частина більшої проблеми, я психологічно не готова до дорослого самостійного життя, я надто звикла, що мною командують, що щодо всього треба питати дозволу, і відповідно, я постійно відчуваю тривогу щодо того, що не знаю, що «можна», а що «не можна», ще й не маю соціального інтелекту через аутизм. Мені страшно знаходитися в дорослому світі взагалі через це все, аж до суїцидальних думок.
> Щось по-чоловічомуНу от. Я підробка. Та воно й не дивно, бо в мене мамця навіть не вельми й фемінна була, навіть вуха не пробиті. Може, вона взагалі латентна лезбуха була, враховуючи, як у неї від лезбух підгорало. Сестер не було, від кого я взагалі мала хоч якихось дрібок ЖҐС нахапуватися? від подружок хіба що, в шкільні роки одна була, я з нею класу з 7-го десь теренділа регулярно, вона в гості до мене ходила навіть (мене-бо мамця не пускала нікуди). І те — мені страшно було чогось нахапуватися, про що тут мова взагалі. Мамця ледь не все життя мила мене всяким «хлопчикам не можна», це засіло вже намертво, я от досі капелюха поспішаю в приміщенні зняти, хоч це й руйнує мені зачіску.
> життя в пост-СРСР накладає відбиток на всіхНу от і нащо цей шлейф розносити за собою. В піч прокажених.