Чесно кажучи, тяжко повірити, що ми знову обговорюємо Булгакова. Мені здається, що люди, отруєні чарами "київського генія", його Города, просто читали тексти Булгакова десь на другому курсі універу, років 20-30 тому, ще не розуміючи, якого неймовірного класу і якості може бути література.
В юності така проза справді може зачарувати, але перечитайте його тексти зараз. От перечитайте знову досвідченим, зрілим оком, навіть поза політичним контекстом, просто перечитайте і чесно скажіть собі, де стоїть такий письменник порівняно з його сучасниками – Йозефом Ротом, Кафкою, Томасом Манном, Бруно Шульцем чи Джойсом. Булгаков – середняк з-поміж ними, і був би взагалі невидимим, якби імперія не зробила його частиною свого міфу і не просувала його десятиліттями.
Я розумію, як тяжко вириватися зі звичної матриці імперської освіти чи з гумусу російської культури, особливо, якщо не знати української чи світової.
Але от просто погляньте сьогоднішніми очима на епізод у "Белой гвардии", де Ніколка Турбін іде Києвом 19 грудня 1918 року і бачить, як кияни на Софійській площі вітають українську армію – військо Директорії, яке входить до міста, а у Софії службу правлять українською мовою. Для Ніколкі це екзистенційний жах, руйнування його світу, вселенська катастрофа, як і для Булгакова. Булгаков не приховує цього, він пише емоційно насильнішу частину роману, у якій усе тремтить, сочиться ненавистю.
Нижче лишу цей уривок (скорочений). Мені здається, він важливіший і сильніший за "кота", "кита", "гнусный украинский язык", тощо. Бо цього страшного тексту, булгаківського відчуття апокаліпсису від руйнування імперії достатньо, щоб відчути власну гідність і нарешті перестати сприймати себе, своє місто очима колонізатора.
"То не серая туча со змеиным брюхом разливается по городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам — то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад…
В синих жупанах, в смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами, шли галичане. Два двуцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками, плыли следом за густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя хрустальный снег, молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть немецкое сукно. ….Несчитанной силой шли серые обшарпанные полки сечевых стрельцов. Шли курени гайдамаков, пеших…
… Толстый, веселый, как шар, Болботун катил впереди куреня, подставив морозу блестящий в сале низкий лоб и пухлые радостные щеки… "Бо
Post too long. Click here to view the full text.