Протягом століть література ісламських регіонів, особливо Ірану, прославляла чоловічу гомоеротичну любов як символ краси, містицизму та духовного прагнення. Ці погляди були особливо вираженими під час Золотого століття ісламу, з середини VIII до середини XIII століття.
Але ця літературна традиція поступово зникла наприкінці XIX та на початку XX століття під впливом західних цінностей та колонізації.
Ісламське право та поетична свобода
Ставлення до гомосексуальності в ранніх ісламських суспільствах було складним. З теологічної точки зору, гомосексуальність почала засуджуватися з 7 століття, коли, за переказами, ісламському пророку Мухаммеду було відкрито Коран.
Однак різні релігійні погляди та інтерпретації дозволяли проявити розсудливість. Середньовічні ісламські суспільства вищого класу часто приймали або терпіли гомосексуальні стосунки. Класична література Єгипту, Туреччини, Ірану та Сирії свідчить, що будь-яка заборона гомосексуалізму часто трактувалася поблажливо.
Навіть у випадках, коли ісламське право засуджувало гомосексуалізм, юристи дозволяли поетичне вираження кохання між чоловіками, підкреслюючи вигаданий характер віршів. Створення гомоеротичної поезії дозволило літературній уяві розквітнути в межах моральних обмежень.
Класична арабська, турецька та перська література того часу містила гомоеротичну поезію, що зображувала чуттєве кохання між чоловіками. Цю традицію підтримували такі поети, як араб Абу Нувас, перські майстри Сааді, Хафіз і Румі, а також турецькі поети Бакі та Недім – усі вони оспівували красу та чарівність коханих чоловіків.
У перській поезії чоловічі займенники могли використовуватися для опису як коханих чоловіків, так і коханих жінок. Ця лінгвістична двозначність ще більше легітимізувала літературний гомоеротизм.
Post too long. Click here to view the full text.